Під чужою владою

Під чужою владою

Страта непідлеглості була катастрофою, однак не зламала поляків та не позбавила їх жаги боротьби. Свої надії вони пов’язували із новим конфліктом, що розгортався між революційною Францією та Пруссією. Розраховуючи на поміч Франції, Ян Генріх Домбровський, звернувся до ген. Наполеона Бонапарта, що воював в Італії із Австрією, із проханням про згоду на утворення польських військових загонів. В стичні 1797 р. були утворені Польські легіони, які спочатку воювали разом із Наполеоном, а після підписання Францією миру із Австрією (Кампо-Форміо, 1797 р.) залишилися в Італії як додатковий корпус Цизальпінської республіки, який після чергових переговорів із Австрією (Люневіль, 1801 р.) реально перестав існувати. Частина легіонерів повернулася разом із ген. K. Kнязевичем, а з решти утворено три напівбригади; дві залишилися на службі в королівства Етрурії, третю втілено до французької армії та в 1801 р. відіслано на Сан-Домінго (Гаїті) гасити вибухи повстання серед місцевого населення.

Незважаючи на гіркий досвід, поляки надії на отримання незалежності пов’язували із Наполеоном, особливо коли в 1806 р. він одержав перемогу над Пруссією, увійшов на польські землі та визволив Варшаву. Тільзітський мир між Францією та Росією (1807 р.) дозволив створити субститут польської держави – Варшавське князівство (104 тис. км2; 2,6 млн. населення), до складу якого увійшли землі отримані Пруссією після II та III поділу Польщі. На підставі наполеонівської конституції (22. 07.1807) Князівство об’єднано персональною унією із Саксонією; шляхта знову зайняла привілейовану позицію в країні. У 1808 р. Кодекс Наполеона зрівняв усіх громадян перед лицем закону, касуючи підлеглість та прикріплення селян до землі, котра однак залишилася власністю панів. Політичні права залежали від маєтку, що давало шанс буржуазії та інтелігенції. У 1809 р., після успіху кампанії проти Австрії та перемоги князя Юзефа Понятовського під Рашином, до території Князівства приєднано терени отримані Австрією після поділу Польщі. У 1812 р., як допомогу Наполеонові в війні із Росією, Князівство виставило 80-тисячну армію. Її розбито та знищено в російській кампанії, а польські землі знову захоплено під час погоні Росії за Наполеоном. Поляки однак залишилися вірними французькому імператору. В битві під Лейпцигом, очолюючи польське військо, згинув князь Юзеф Понятовський.

Віденський конгрес, на якому впорядковувалися справи Європи після поразки Наполеона (1815 р.), провів новий поділ польських земель: Пруссія отримала Гданське Помор’я із Вармією, а також бидгоський та познанський департаменти, тобто т. зв. Велике Познанське князівство та Верхню Сілезію (9% території давнішньої Речі Посполитої); Австрія – Галіцію та Цєшинську Сілезію й тернопільський округ (11%); Росія отримала землі забрані під час трьох поділів Польщі та білостоцький округ, а також частину Мазовії із Варшавою (80%). На підставі конституції, прийнятої царем Олександром I, територію Польщі, анексовану Росією, названо Польським королівством та поєднано персональної унією із Росією; кожен цар був водночас польським королем. В королівстві діяв окремий двохпалатний парламент, уряд, казна, військо (яке очолював князь Костянтин, брат царя), польська освіта, основні громадянські права, державною мовою була польська. Цар не признавав конституції, а його намісник - ген. Юзеф Зайончек виконував волю великого князя Костянтина та шефа тайної поліції - Новосільцева, тому насамперед знищено легальну опозицію в сеймі, а потім заарештовано членів таємного союзу Народного Масонства та Патріотичного товариства, які домагалися об’єднання всіх польських земель та дотримання конституції. Ще під час тривання процесу провідних діячів Товариства, в грудні 1828 р., в Варшавській школі підхорунжих був створений конспіраційний союз офіцерів нижчого рангу та інтелігентської молоді, який очолив підпоручик Петро Висоцький. Коли у Франції та Бельгії вибухнула революція – прийнято рішення розпочати повстання. Воно почалося вночі з 29 на 30 листопада 1830 р. Після здобуття Арсеналу, горстка повстанців вдарила на Бельведер, резиденцію Костянтина, який однак здолав втекти. Невдовзі російський гарнізон залишив Варшаву, а 5 грудня 1830 р. диктатором повстання став ген. Юзеф Хлопицький. Як Хлопицький, так й польська влада Королівства ціною невеликих уступок (дотримання конституції, заборони перебування російських військ в Королівстві, приєднання Литви, Волині та Поділля) були готові погодитися із царем. Неприхильне відношення царя Миколая I підсилило патріотичний настрій, 25 січня 1830 р. сейм оголосив детронізацію Романових в Польськім Королівстві. Це означало війну із Росією, що, незважаючи на двократну перемогу супротивника, тривала аж до вересня 1831 р. Поразка повстання призвела до репресій його учасників, змушуючи до еміграції близько 9 тисяч чоловік. Цар відстрочив конституцію, ліквідував сейм, уряд, військо Королівства, вводячи надзвичайний стан та 100-тисячну російську армію.

Трагедія листопадового повстання не відібрала в поляків бажання боротися за непідлеглість вітчизни. Плани повстання, з участю широких мас селян визрівали тепер не тільки на терені Польщі, але також й серед емігрантів у Франції, особливо в середовищі членів Польського демократичного товариства. Однак спроба розпочати повстання в Кракові у 1846 р. не принесла успіху, а селяни, замість того, щоб воювати із загарбниками, виступили проти польської шляхти.

В другій половині XIX сторіччя, поразка Росії під час Кримської війни та т. зв. «післясевостопольська відлига» , внесли до життя Польського Королівства деякі обмежені свободи: оголошено амністію, злагоджено цензуру, дозволено закладати вищі навчальні заклади та суспільні організації. На початку шістдесятих років сформувалися два політичні угрупування: «Білих», до яких належала багата шляхта та буржуазія, та «Червоних», із дрібною шляхтою, інтелігенцією, студентською молоддю. Білі виступали за збільшенням автономії Королівства шляхом переговорів із царем, Червоні воліли збройну боротьбу за незалежність. В січні 1863 р. вибухнуло довготривале та найтрагічніше польське народне повстання - 20 тисяч повстанців полягло в боях , 2 тисячі було стратовано, 10 тисяч було заслано до копалень на Уралі, a 40 тисяч в Сибір. Цар, щоб відтягнути селян від участі в повстанні, оголосив розкріпачення, наділяючи селян землею взамін за довічний земельний податок. Розкріпачення допровадило до зміни у суспільних відносинах: селяни, які не мали грошей на закупівлю землі, переїздили до міста, вступаючи в ряди робітників фабрик.

Після поразки повстання поляки шукали нових шляхів дій та знайшли їх в ідеях позитивізму – праці від самого низу (селянська освіта, права жінок) та органічної праці: стремління усіх класів до цивілізаційного розвитку країни, піднесення суспільного добробуту, уникнення конфліктів.

Відсутність власної державності, суспільного законодавства в ситуації стрімкого розвитку капіталістичної економіки, цивілізаційного відриву, а також вільне, але небезпечне «зростання» загарбаних земель із загарбниками – підштовхнули поляків до соціалістичної ідеї та створення народних й патріотичних рухів. Першої партією соціалістичного характеру був Пролетаріат, створений в 1882 р. Людвіком Варинським. У майбутній Польщі - промовляв Варинський – запанує система збудована на рівноправності та спільній власності засобів продукції; на цей момент завданням робітників є боротьба за соціальне законодавство та демократичні свободи. Арешти розбили Пролетаріат, але його програму невдовзі перейняв II Пролетаріат та Союз польських робітників. Припинення соціалістичного руху та не звертання уваги на справу незалежності в програмах перших партій призвело до того, що в 1892 р., в Парижі на з’їзді польських соціалістів, прийнято рішення сформувати єдину партію – Польську соціалістичну партію, яка єднала б у собі соціальні та пов’язані із незалежністю цілі. Найвідомішим діячем ППС у Польщі був Юзеф Пілсудський. Невдовзі, з приводу загроз соціальної програми загальнонародними гаслами, частина діячів залишила ППС, між іншим Юліан Мархлевський та Роза Люксембург, які створили Соціалдемократію Польського Королівства (1893). СДКП (від 1900 р., після приєднання литовських діячів - СДКПіЛ) у 1918 р. поєдналася із радикальним крилом ППС–Лівиця, утворюючи Комуністичну Партію Робітничої Польщі.

Проти германізації та русифікації, за розповсюдженням навчання польською мовою, особливо на селі, виступала молодь, що належала до Союзу польської молоді, закладеного Сигізмундом Балицьким в 1887 р. На базі цієї організації, в 1893 р., Роман Дмовський створив в Варшаві Народну лігу, чотири роки потому вона перетворилася в Національно-демократичне сторонництво (ендеки). Націоналісти висували гасла органічної праці, яка зміцнить народ; збільшення національної свідомості та єдності. В результаті це привело до відкладання боротьби за непідлеглість та підписання угоди з загарбниками.

Автономія Галіції давала добрий ґрунт для розвинення народного руху, діячі якого показували селянам нові форми ведення хазяйства, а також вчили, як захищати свої громадянські та політичні права. Перша селянська партія – Народне сторонництво, постала в 1895 р., (від 1903 – Польське народне сторонництво), у 1913 р. поділилося на ПСЛ-П’яст та ПСЛ-Лівицю. Під російською владою народний рух (ПСЛ-Визволення) міцно підкреслював потребу боротьби за незалежність.

Суттєві зміни в діяльності та програмах партії наступили після революції 1905 – 1907 років, яка в Польському Королівстві мала нацолнально-визвольний характер. Причиною розламів та розбіжностей була справа непідлеглості Польщі. Особливо це було видно на прикладі ППС, яка як ППС-Революційна фракція (від 1906 р.) під керівництвом Ю. Пілсудського, прийняла характер руху за незалежність та перенесла свою діяльність до Галіції. Подальші зміни в програмах та тактиці партій викликав конфлікт між загарбниками та початок I Світової війни.

_______________

Опитування

Під чужою владою