XVII сторіччя

XVII сторіччя – століття воєн

Після смерті Сигізмунда Августа, вибори нового монарха завжди проводилися шляхом вільних виборів, але двічі корона потравляла в руки членів тієї самої династії: Ваза (Сигізмунд III та сини Владислав IV та Ян Казимир; потомки Катерини з Ягеллонів та Яна князя Фінляндії) та Веттін (Август II Сильний із сином Августом III).

Після довгих перших виборів, але короткого панування Генріха Валуа, шляхта, зв’язана із династією Ягеллонів, обрала королевою Анну Ягеллонку, сестру Сигізмунда Августа, а потім вирішила віддати її руку князю Трансільванії – Стефану Баторію. Перемігши у війні з Росією в 1579 – 1582 роках, король здобув Інфлянти та Полоцькі землі (мир в Ямі Запольській, 1582 р.), та переконався у потребі військових реформ, які розпочав від створення зав'язків професійної армії – двохтисячної піхоти рекрутського набору. Нестача потрібних на військові цілі грошей змусила короля до небезпечного кроку – згоди на догляд за прусським леном (з приводу хвороби електора) по бранденбурзькій лінії Гогенцоллернів.

За часів панування династії Ваза Польща вела війни із Росією, Швецією та Туреччиною. Вони супроводжувалися внутрішніми труднощами, з приводу суперечок між середньою шляхтою та магнатами про те, як повинна виглядати нова система керування державою, а також королівських ідей зміцнення централізованої влади. Після неприйняття палатою послів королівського проекту реформ податкової та військової систем (1606 р.), Сигізмунд відкинув проект виконавчих правил до Варшавської конфедерації з 1573 р. Це викликало бунт шляхти проти короля, який скінчився для бунтівників поразкою під Гузовом у 1607 р. Залежність короля від магнатів втягнула Польщу в політичну авантюру, т. зв. Димітріаду, тобто спробу возвести на російський трон польського претендента. Це потягнуло за собою війну із Росією, перший етап якої закінчився для Литви корисно - підписанням миру в Дивилині (1419 р.): їй повернено Смоленські, Чернігівські та Сіверські землі. Право до цих земель підтвердив мирний трактат, підписаний в Полянові в 1632 р. Росія, намагаючись відробити страти, використала козацьке повстання (1648 – 1658), яке організував проти Польщі Богдан Хмельницький. Після поразки польських військ під Батогом (1652 р.) Росія уклала із козаками угоду в Переяславі (1654 р.) про приєднання Наддніпрянської України. Це стало причиною чергового польсько-російського конфлікту, але, незважаючи на перемоги (Вільно, Гродно, Смоленськ, 1655 р.), Росія припинила наступ через те, що на Польщу напали шведи. Воюючи з Польщею, Росія однак не хотіла допустити до подальшого зміцнення Швеції на прибалтійських теренах. Коли у 1660 р. війна розпочалася знову, гетьман Єжи Любомирський після перемоги під Полонкою та Чудновом відвоював майже цілу Україну. Однак через фінансові труднощі Польща у 1667 р. змушена була підписати із Росією Андрушівський мир (підтверджений миром K. Гжимултовського у 1686 р.), погоджуючись на поділ України.

Причиною довготривалого конфлікту між Польщею та Швецією були Інфлянти, а також конкуренція між протестантською та католицькою лінією династії Ваза, що тривала від 1598 р., тобто від моменту прийняття шведської корони Карлом IX. Сигізмунд III у відповідь на акт детронізації приєднав до Польщі Естонію, а Карл IX наїхав польські Інфлянти, але поніс поразку в битві під Кирхольмом (1605 р.). Польсько-шведський конфлікт виникнув з новою силою під час тридцятилітньої війни (1618-1648), в якій Швеція приймала активну участь, прагнучи опанувати південне узбережжя Балтійського моря. З цього приводу Польща, хоча й офіційно не приймала участі в війні, стала об’єктом воєнних дій шведів, які напали на Прусське князівство, а також Помор’я, стаючи на перешкоді торгівлі зерном. Незважаючи на перемогу на морі (Олива, 1627 р.), полякам не вдалось поконати шведів на суші, тому за намовою французьких дипломатів, які прагнули входу Густава II Адольфа до коаліції проти Габсбургів, погодилися підписати із шведами мир в Старому Тарзі (1629 р.), віддаючи на їх користь прусські порти та 3,5% мита з порту в Гданську. Після смерті шведського короля перемир’я продовжено (Штумсдорфський мир, 1635 р.) на 26 років; Швеція залишила прусські та поморські порти, отримуючи взамін Інфлянти.

Тридцятирічна війна та труднощі Польщі були на руку Гогенцоллернам, які в 1618 р. поєднали трони Пруссії та Бранденбургу, перестали підкорятися польським правителям (останній лен у 1641 р.), та на підставі Вестфальського миру отримали Західне Помор’я до самого Слупська. Таким чином гирло Вісли опинилося у сфері бранденбурзько-прусських впливів.

Загарбницьку політику щодо Балтики продовжував наступний шведський король, Карл Густав. Використовуючи ситуацію міжусобної війни (повстання Хмельницького на Україні) та польсько-руської війни, влітку 1655 р. він увійшов у Польщу; швидко зайняв Варшаву та Краків, змушуючи короля Яна Казимира до втечі. Частина коронних військ й польських та литовських гетьманів перейшла на сторону переможця Карла Густава. Шляхта розраховувала на те, що шведський король не змінить отриманих нею привілеїв, а іновірці сподівалися від протестантського правителя толерантної релігійної політики. Однак шведи не дотримувалися умов із шляхтою, винищували та грабували країну, накладали контрибуцію, відбираючи приватне та церковне майно. Це викликало вибух антишведського повстання, кульмінацією якого була героїчна оборона монастиря у Ченстохові (листопад/грудень 1655 р.), створення конфедерації в Тишовицях (грудень 1655 р.) та повернення Яна Казимира. Король, прагнучи притягнути селян до війни із загарбниками, присягався (Львів, 1656 р.) покращити їх становище. В цій ситуації Карл Густав запропонував трансильванському князю, бранденбурзькому електу та козацькому отаману поділ Польщі. Однак гетьмани Стефан Чернецький та Єжи Любомирський витримали наступ князя Ракоці та вигнали шведів за межі країни. Бранденбурзький елект заспокоївся зреченням Польщею прав до Прусського князівства та признання суверенної влади Гогенцоллернів (Велявсько-бидгоські трактати, 1657 р.). Польсько-шведська війна, що перейшла до історії під назвою «потоп», завершилася підписанням мирного трактату в Оливі в 1660 р.

Причину суперечок між Польщею та Туреччиною становили наддунайські князівства – Молдавія та Валахія, турецькі васальні володіння, яку наприкінці XVI ст. опинилися в центрі інтересів українських магнатів - Потоцьких та Вишневецьких. В будуванні добрих взаємовідносин перешкоджали також грабіжницькі наїзди козаків на турецькі міста (Каффа, Сіноп, Трапезунд) а також загарбницькі напади татарів, підданих султана, на землі південно-східної Польщі. Безпосереднім приводом польсько-литовської війни був похід лісовиків. У 1619 р. вони вигнали під Віднем турецького васала трансильванського князя – Габора Бетлена, який вів осаду австрійської столиці разом із угорськими та чеськими повстанцям. Після першої поразки під Цецорою (1620 р.), полякам вдалося витримати турецько-татарський натиск під Хотином (1621 р.). Однак Польща мусила зректися своїх політичних планів над Дунаєм. П’ятдесят років потому Туреччина, занепокоєна політикою короля Михайла Корибута-Вишневецького, скерованою на підтримку Габсбургів, користаючись ослабленням Речі Посполитої, у 1672 р. здобула Кам’янець-Подільський, увійшла до України, сягаючи Львова. Поразку Польщі підтверджує Бучацький мир, на підставі якого Туреччина отримала Поділля, Брацлавщину, частину Київщини та трибут, сплачуваний султанові. Перемога гетьмана Яна Собеського під Хотином (1673 р.) дала можливість частково обійти некорисні умови, на яких підписано Бучацький трактат, хоча на підставі Журавського миру (1678 р.) Туреччина затримала Поділля. Військові тріумфи проторували Собеському шлях на трон, на якому він засів під ім’ям Ян III. В закордонній політиці король прагнув заключити союз із Францією та Швецією, щоб разом виступити проти Бранденбургу та поновити свій вплив у Прусському князівстві. Однак ця ідея викликала спротив шляхти, яка мала намір продовжувати війну із Туреччиною та відвоювати Поділля та Україну. В результаті був підписаний союз із Австрією та розпочалася Віденська відсіч, із якою Собеський вирушив проти військ візира Кара-Мустафи (1683 р.). Турецькі війни принесли Собеському військову славу, але справжню користь з них отримали Габсбурги, займаючи Угорщину та Трансільванію. Польща повернула собі Україну та Поділля (Карловицький мир, 1699 р.).

Війни з Росією, Швецією та Туреччиною, які Польща вела на протязі усього XVII сторіччя, призвели до територіальних, суспільних та економічних страт. Криза найбільш торкнулася селянських господарств та менших шляхетських маєтків. Значне зниження купівельної здібності населення, до чого привело зубожіння села, потягнуло за собою кризу в сфері торгівлі та ремісництва в містах. Визначну роль в політичному житті почали відігравати магнати. Війни із православними та протестантськими сусідами призвели до зростання нетолерантності в стосунку до іновірців-співвітчизників. У 1658 р. з Польщі вигнано аріанців, а у 1668 р. сейм заборонив зречення католицької релігії.

_______________

Опитування